|
Зеркало недели -
06.02.2005, 20:25
У редакційному тоталізаторі не виграв ніхто. 373 голоси, віддані залом Верховної Ради за Юлію Тимошенко, спрогнозувати не зміг жодний із працівників «ДТ». Нам нелегко було повірити, що заяви будуть настільки рішучі, планка піднята так високо, взяті на себе зобов’язання настільки вражаючими, а очі в страху (й в краху) будуть такі великі...
Отже, Юлія Володимирівна очолила виконавчу владу. Цьому дійству передував стислий і сильний виступ Президента, у якому він, можливо, сказав речі важливіші, ніж під час прийняття присяги. Сказав чітко, чим створив одиницю виміру ефективності та моральності його влади: «Я не братиму хабарів. Мій уряд не крастиме».
Президент заявив про те, що він довіряє своєму політичному партнеру, який зайняв крісло прем’єра. Спільними зусиллями вони створили та представили Верховній Раді команду, яка, за дуже оптимістичною заявою Юлії Володимирівни, має намір упродовж п’яти років працювати над втіленням у життя програми переможця.
Створювалася команда непросто. Для її узгодження в Президента і майбутнього прем’єра була доба: особиста трагедія Президента, пов’язана зі смертю матері, не дала можливості провести розмови з кожним із кандидатів на відповідні посади. Практично жодному з міністрів не вдалося обговорити з главою держави пріоритети у ввіреній сфері, кадрові питання, що стосуються формування найближчого кола, заручитися чіткою підтримкою Президента й прем’єра в реалізації розроблених галузевих програм і планів. Вважатимемо, що дану ситуацію можна трактувати як особливу довіру. Долю міністрів практично вирішували без них, закрито, напружено, з іскрами й ультиматумами, що часом доходили до абсурду. Практично в будь-якому протистоянні, яке виникало головним чином між Юлією Тимошенко й Петром Порошенком, чий антагонізм був закладений Президентом і, вочевидь, стане значним чинником політичного життя країни, крапку ставив Віктор Ющенко. При цьому він, пам’ятаючи про претензії Литвина й Мороза, намагався дотримуватись балансу між кадровими пріоритетами двох вищезгаданих політиків. Не можна сказати, що це вдалося до кінця. На перший погляд, людей, запропонованих Тимошенко, в уряді значно більше, ніж тих, кого відстоював Порошенко. Водночас, Петру Олексійовичу вдалося проникнути на територію прем’єра в питаннях гуманітарного та економічного сектора, а також затвердити своїх протеже в ряді областей. У свою чергу, Тимошенко, всупереч очікуванням, провела президентське призначення Олександра Турчинова на СБУ й утвердилася в силовому блоці. Крім того, їй вдалося закріпити достатню кількість призначень, які не викликають у неї алергії та обговорені з Ющенком, в основному складі Кабміну.
У результаті назвати склад нового уряду командою поки що не можна. Надто різні люди з несхожими пріоритетами й досвідом (політичним, економічним і життєвим) ввійшли до його складу. Скріплювальними обручами, які необхідні даному уряду, можуть стати стратегічне бачення Президента та прем’єра щодо першочергових завдань, чітке визначення пріоритетів, єдиний підхід до правил гри і виразні уявлення щодо національних інтересів. Уряд, який взяв на себе зобов’язання надати нові правила гри українському суспільству, бізнесу й державному сектору, насамперед має грати за єдиними правилами сам. Теоретично вони визначені й Віктором Ющенком, і Юлією Тимошенко. Залишилося небагато — пройти випробування практикою.
Завищені чекання, колосальний суспільний інтерес через інститути громадянського суспільства, безсумнівно, мають перетворитися на ефективний громадський контроль за діяльністю уряду. Велич планів — на реальні кроки й законопроекти. Не слід очікувати від уряду Юлії Тимошенко чарівного миттєвого вирішення всіх проблем, частина з яких збиралася роками, а чимало — десятиліттями. Не варто опозиції нав’язувати цьому уряду популістську вимогу про реалізацію п’ятирічної програми Президента за один рік. Та водночас цьому Кабінету слід нав’язати відчуття впевненості в тому, що за будь-яким його кроком пильно спостерігатиме кожний громадянин, який шанує себе, і кожний журналіст, який шанує себе. Можна не сумніватися в тому, що прозора політика при виразній спробі налагодити довірчий діалог між владою та суспільством допоможуть уряду пояснити людям і обмеженість своїх можливостей, і необхідність низки непопулярних заходів, і вимушеність в окремих випадках не радикального, а тривалого лікування хвороб вітчизняної економіки.
Юлія Тимошенко стала 13-м прем’єром України. Її затвердження відбулося в п’ятницю. Комусь це вже видалося знаком. Утім, сама Юлія Володимирівна належить до тих небагатьох людей, які багаторазово спростовували звичні догми. Можливо, їй та її Кабінету вдасться це зробити й тепер. Чимало з заявленого нею з трибуни небезпідставно сприймається зі скепсисом. З цього моменту країна має намір пильно спостерігати за сеансом «матеріалізації почуттєвих ідей». Водночас колективу редакції, який зібрався біля телевізора та в якому є скептики і циніки, було важко позбутися радісного відчуття гордості. Гордості за Президента, який говорить чітко й без папірця, гордості за прем’єра, котра доступно й красномовно вільно викладає свої плани, гордості за Україну, в якої з’явився шанс. Це гордість за сьогоднішній день і привід для тривоги за завтрашній. Надто довго в наших серцях цієї гордості не було. Надто довго в них переважала випалена земля безнадії. Пустеля розчарування і зневіри. Тому ніхто з тих, хто відчув це гурманське відчуття — гордість за країну та людей, які її очолили, — не вибачить новій владі міражу.
|
Линейный вид
