УКРАЇНСЬКА МЕЛОДІЯ

«Ні, мамо, не можи» нелюба любить!
Нещасная доля із нелюбом жить.
Ох, тяжко, ох, важко з инм річ розмовляти!
Хай лучче я буду ввесь вік дівовати!»

— Хіба ж ти не бачиш, яка я стара?
Мені в домовину лягати пора.
Як очі закрию, що буде з тобою?
Останешся, доню, одна, сиротою!

А в світі якеє життя сироті?
І горе, і нужду терпітимеш ти.
Я, дочку пустивши, мовляв, на поталу,
Стогнать під землею як горлиця стану.

«О мамо, голубко, не пдач, ие ридай.
Готуй рушники і хустки вишивай.
Нехай за нелюбом я щастя утрачу;
Ти будеш весела, одна я заплачу!»

Ген там, на могилі, хрест божий стоїть,
Під ним радо й вечір матуся квилить;
«О боже мій-милий! що я наробила!
Дочку, як схотіла, із світа згубила!»


Був написаний в 1840.Невідомим автором

Трагічне покоління

Воно жило і в боротьбі,
І в муках рабського терпіння,
Та не зневірилось в собі —
Моє трагічне покоління.

І чи конало в таборах,
Чи клало голови на плаху —
Жило, тамуючи і страх,
І гнів, народжений зі страху.

І часто гоїло синці,
І мліло, кинуте за грати,
Але не йшло на манівці —
З німим терпінням на лиці,
Мов у терновому вінці,
Жило — трагічне і завзяте!

1950 — 1988

Етап

Вечірній Львів, і знічена колона,
І конвоїри з псами — не втекти,—
Діждалися товарного вагона
І зникли в ньому, вирвані з глоти.

В два яруси вмостилися квапливо —
До грона гроно стрижених голів —
І в забутті крізь дим локомотива
Стривожено дивилися на Львів.

Загув гудок — і рушили. Як тіні,
Хиталися у рамочці вікна:
Остання ніч на рідній Україні,
А далі — невідома чужина.

Зникали сили, тижні і вокзали,
Ніхто не знав, куди нас завезуть,—
Ми, як поліна в штабелі, лежали,
На дні і ночі міряючи путь.

Солона риба — їли чи не їли,
Але нікому й крапельки води,—
Немов кати, бездушні конвоїри
Знущалися із нас — не доведи.

По надцять раз на ніч, несамовиті,
Лічили паші ребра залюбки,—
Нема нічого тяжчого на світі
За дерев'яні їхні молотки.

Так цілий місяць, в голоді й печалі,
Ми пропадали, биті задарма:
Урал — Байкал — порт Ваніно, а далі
Охотське море, далі — Колима.

1950—1988

* * *

Здається, що гори горять,— вечоріє.
Вже сонце сховалось за їхню гряду.
І, взявшись під руки, як в сонній замрії,
Я в довгій колоні з роботи іду.

Іду і дивлюсь, як належить, під ноги,
Йду мовчки — під зором конвою й собак,—
Дарма, що хилюся, од вітру й знемоги,
Квапливо іду в непривітний барак.

Іду, щоб одразу упасти на нари,
Хоч трішки спочити, не ївши весь день...
Вже гори стемніли, і світ мов за хмари
Зникає — він теж на спочинок іде.

І лиш конвоїри з недремними псами
Ніколи, здається, очей не зімкнуть,—
Обступлять уранці — і знову так само
На шахту в колоні мене поведуть.

1951 — 1988

* * *

Як вутлий човен, кинутий у бурі,
Я у неволі б'юся за життя,
Шукаю в ньому точки опертя,
Беззахисний, як пагонець на мурі.

Четвертий рік, у немочі й зажурі,
Не чуючи людського співчуття,
Перепливаю річку небуття,
Де видно тільки бескиди похмурі.

І часто хвилі відчаю мене
В безтямі б'ють об лоно кам'яне
Тих бескидів — я корчуся від болю.

Мабуть, уже й загинув би давно,
Пішов би вутлим човником на дно,
Якби на мить зневірився у волю.

1952 — 1988

Марення

Не раз, повернувшись з роботи й, мов камінь,
Упавши скраєчку тривожного сну,
Я довго ще слухаю стомлений гамір,
Що кане зі мною у тишу нічну.

І мрію про волю, про рідну Дзвинячу,
Дрімаючи, згадую матір свою,
А часом і батьківське поле побачу,
Таке дороге у чужому краю.

Так зримо складаю копиці на ньому
Чи ходжу за плугом у зграї ворон,
І, наче куфайку, скидаючи втому,
Бува, переплутую дійсність і сон.

В щасливому сні усміхаюсь до себе
І чую: так легко на серці мені!
Вже місяць уповні на заході неба
Горить, як пожар у нічному вікні.

Освітлює в'язнів, що поруч зі мною
Лежать, наче мертві у темряві шахт,—
Я стогну, а мрія страшною марою
Стає — і тікає, мов з тіла душа.

1952 — 1988

Ностальгія

О хмарко грайлива
Яка ти щаслива
Що, маючи волю,
У далеч пливеш,—
Ти линеш, як мева,
Сріблисто-рожева,
Не чуєш ні болю,
Ні туги — без меж.

Колись неодмінно
Мою Україну —
Мою найсвятішу! —
Ти стрінеш в путі;
Побачиш, як мати
Стоїть коло хати
І слухає тишу
В німій самоті.

А я у неволі —
Колимській юдолі —
Караюся, наче
У пеклі на дні,—
Я мов на розп’ятті
Пригадую матір
І чую, як плаче
Вона по мені.

Я з розпачу млію
І трачу надію,
Що стрінуся з нею
У ріднім краю,
Та ревно молюся,
Щоб рідна матуся
Не чула й душею
Про долю мою.

О хмарко весела,
Як будеш у села
Нести над землею
Жагу грозову —
Скажи Україні,
Що я на чужині
Лиш матір'ю й Нею
Живу.

[Ноэль]

Сообщение от Камила

1950 — 1988

немного не поняла..это цей цикл ты поместила?)...
а по какому принципу отбирала ?..что тебе понравилось больше всего в них?).

[GUN]

Зашла на форум Камило
И на посты ее пробило
Копипастит что попало
И думает: "наверное мало"

До этого создала пару тем
И радовалася он тем
Стояла ужасная картина
"А нравится ли ТИНА?"
Может хватит Камила?

Я понимаю флуд это хорошо
И посты набиваются легко
Но личная просьба у меня
Хватит писать х**** дорогая моя =)

Сообщение от GUN

Зашла на форум Камило
И на посты ее пробило
Копипастит что попало
И думает: "наверное мало"

До этого создала пару тем
И радовалася он тем
Стояла ужасная картина
"А нравится ли ТИНА?"
Может хватит Камила?

Я понимаю флуд это хорошо
И посты набиваются легко
Но личная просьба у меня
Хватит писать х**** дорогая моя =)

Искал справедливость, вот и ищи ее дальше

СИНИЦЯ

Ще тільки сіріє, а рання синиця,
Присівши на грати, вже будить мене,—
Аж дивно: чого їй так рано не спиться,
Коли ще надворі й вітрець не війне.

Як дома, бувало, схопився спросоння,
Два кроки — і вже притаївсь у вікні:
Ні сну, ні синиці — лише підвіконня
І грати, що світ заступили мені.

На сході світає — і хмари барвисті
Зливаються в гаму далеких суцвіть,
А тут за вікном — загорода й на вишці
Нічний вартовий з автоматом стоїть.

Можливо, мені та синиця приснилась?
Так стукає серце — надворі ж весна...
Незчувся, як сльози з очей покотились,—
І я відвернувсь од вікна.

1952 — 1989

Спомин

Він усмішку солодку
Зітер з лиця, як жрець:
Підписано «двосотку»[1] —
І допитам кінець.

Він слідство вів старанно,
Але тепер, як тигр
У засідці, неждано
Напружився й застиг.

Завирували зморшки:
Удар — і світ померк,—
Здавалося, він мовчки
Заб'є мене на смерть.

У спалаху нестями
Тренований і злий,
Під груди — носаками
Й ні слова. Як німий.

Мов танцював круг мене,
Поклавщи наповал,—
То був його щоденний
Жертовний ритуал.

Він на мені, зловтішний,
Зганяв і втіху, й злість,—
За що — і сам всевишній,
Мабуть, не відповість.

А лють його сваволі
З оскалом на лиці —
То крапка в протоколі,
Поставлена в кінці.

1952 — 1989

* * *
Вибиті вікна — й знадвору
Сніг залітає, як пух,—
Я тут від холоду скоро
Випущу дух.

Сумно і страшно самому,
Карцер — то гріб під замком,
Щоб не замерзнути в ньому,
Гріюсь труськом.

Ледве зіпруся об стінку
Й, наче бігун чи атлет,
Бігаю — навперемінку
Взад і вперед.

Бігаю й подумки в строфи
Слово до слова нижу,
Мов на вершину Голгофи,
Холодом гнаний, біжу.

1952 — 1989

Ювілей

По радіо — сцени баталій,
Нема ні спокою, ні сну,—
Замучені в'язні — і Сталін
У рамці на цілу стіну.

Бліді, наче проскури, лиця,
Цитати з газетних статей,—
Вже з тиждень вельможна столиця
Святкує його ювілей.

Сьогодні і я під землею,
У шахті, хоч змучений в дим,
На святі його ювілею,
Як личить, зустрінуся з ним.

Я вирву з газети чи з книжки
Його ювілейний портрет,
Приб'ю десь у шахті, і нишком
Зустрінуся з ним тет-а-тет.

Хоч раз у відплату за геній,
Що дав нам страшну Колиму,
Я кров'ю сухотних легенів
Межи очі плюну йому.

1952 — 1989

Колимська весна

Посвітлішали хмари, зігріті весною,
І над горами гливий туман посвітлів,—
Вже й колимська зима не здається
страшною,
Зм'якла сила її — ні завій, ні вітрів.

Хоч ночами ще тиснуть морози і гори
У снігах, мов у білих кожухах, стоять,
Але небо уранці вже чисте й прозоре,
Наче марля, протерлась його непроглядь.

Вже тайга віддалік — у відтінках
смарагду,
А повітря таке — як столітнє вино! —
Жаль, що треба спускатися в каторжну
шахту,
Мов у прірву — коміть головою на дно.

І конати в тій шахті — живцем в домовині,
День у день — місяцями без сонця й тепла!..
А весна ж не чекає — минає, і нині
Кожна мить мимо серця летить, як стріла.

Так незвично у світі — не стало тирана,
І душа, наче крига, скресає — весна,
Навіть рейка, що дзвоном нас будить
щорана,
Не така вже тепер осоружна й страшна.

1953 — 1988

* * *

Невдовзі гори знов зазеленіють,
Прокинуться за річкою лани,
Та марно я, леліючи надію,
Неначе волі, ждатиму весни.

Вона мене в неволі не зігріє,
Не усміхнеться й покрадьки мені,
Лиш цяткою німої ностальгії
Замиготить — і зникне вдалині.

1953 — 1988

Різдво

Стемніло — скінчилася денна робота,
Вже й світло на табір упало, як шок.
Я на ніч в барак, мов у рот кашалота,
Як завжди, з глотою розводу прийшов.

Стою коло печі, наставивши руки,

А піч лиш димить — ні вогню, ні тепла,

І нічим обмити їдкої пилюки,

Що в шахті всі фібри забила дотла.

Сяк-так сполоскав їх у пригорщі снігу,
Утерся й, одбувши вечерю, приліг,
Аби вже нарешті про денну кормигу
Забути — й заснути, не чуючи ніг.

— Сьогодні ж Різдво,— хтось зітхнув
мимоволі.

— Різдво,— донеслося, немов з-під землі.
Те слово із серця звалилося — й долі
Упало, розбившись на болі й жалі.

І рухнули спомини — важко, мов скелі,
Засипали в серці різдвяне тепло,
Що, наче даремне волання в пустелі,
До самого ранку нестерпно пекло.

1964—1988

* *

І в’яне в неволі дівоча краса,
Грубіють їх ніжні спрацьовані руки,
Жіночість — і та поступово згаса,
Немов кам’яніє з німої розпуки.

І голод під серцем їх смокче, як спрут,
І холод нахабно хапає за груди...
...Колони й колони — мільйони їх тут,
Невинних, ідуть під конвоєм — в нікуди.

1954 — 1988

* * *

Дивлюсь на небо — сіре, однотонне,
Як і життя в неволі, і мені
Той сірий колір десь у глибині
Душі лежить і каменем холоне.

Тут сонце й те — лиш вигляне і тоне
Мов у безодні. Хмари — крижані,
А гори — мертві. Тут і навесні
Усе безбарвне, зниділе і сонне.

Ще й огорожа з дротом навкруги...
Якої треба мужності й снаги,
Щоб вижити в цій каторжній юдолі!

Я десять кіл у пеклі перейшов,
Але живу — і мрію про любов,
Живу, хоч, може, й плачу мимоволі.

1954—1988

Буря

Над гірським північним краєм
Б'ється буря об вершини,
Виє, наче в темних штольнях,
В межигір'ях і ярах,
Рве гранітні дикі скелі,
Де лежать без домовини
Білі кості тих бездольців,
Що померли в таборах.
І річки з-під рук у бурі,
Мов акули зголоднілі,
Перехоплюють ті кості
І тікають в океан;
Мчать щодуху, ніби знають,
Що кати у божевіллі
Не спускають злого ока
Навіть з праху каторжан.
І, немов човни об кручі,
Ті скелети круточолі,
Налітаючи на рифи,
Трощать ребра й черепи.
Але буря невгамовно
Їм співає пісню волі,
Кличе їх на Україну,
В рідні села і степи.
Та не чують того співу,
Божевільного, страшного,
Ні нещасні їхні діти,
Ні самотні матері,
Бо вони в гіркій печалі,
Ревно молячись до Бога,
Чують лиш німий неспокій —
Тихий подзвін на зорі.
То не буря — панахида.
Я не вперше чую в горах
Її пісню — пісню волі
Над пожовклими кістьми,—
Може, так, замордувавши,
І мене десь лютий ворог,
Як помру, без домовини
Кине в прірву Колими.

1958—1988