Не знаю, Моджо, мне рассказ не понравился : слишком много непонятного. Это лирикой вроде зовется ), вот не знаю . Он ацки пафосный, ацки романтичный. Читать такое - невозможно. Не доставляет удовольствия =) . Это личное мнение )))
З.Ы. С трудом осиливаю страничку за страничкой знаменитого романа общеизвестного писателя Александра Грина "Алые паруса" . Очень талантливо, но слишком романтично и , как резуьтат - нудно. Но задавшись метой прочесть хотябы один роман знаменитого классика .скрепя зубами :) , дошел до 58 страницы ))) . Это прогресс! Последний роман романт. сюжета я который читал -"Айвенго" -все закончилсоь на 8 странице ))))

Это дело вкуса. Признаюсь, если бы рассказ был немного длинее, я бы тоже вряд ли дочитал его до конца. Однако, никакого пафоса я там не заметил, как впрочем и чего-то непонятного. Ну, а на счет романтики. Писала девушка, им это свойственно.:)

15 років. Циганські голки проколюють мої очі та ніс – до горла підступає плач. Я затамовую подих, щоб затримати сльози, але вже надто пізно. Якщо широко розплющити обидва ока, то солоні краплинки будуть накопичуватися між повіками. Деякий час вони будуть міцно там триматися, і очі здаватимуться скляними. Але повіки вже занадто переповнені, і сльози зриваються солоними селями на обличчя, нестримані дамбами підведених вій, вони скочуються до підборіддя, залишаючи за собою вологий брудний слід. Боже, я так часто плачу, але мені не хочеться позбуватися цього дару.<o:p></o:p>
Сьогодні я плачу не без причини, не просто так. Сьогодні мене побили татко з мамою. Чим? Руками та взуттям на підборах. Трішки боляче, але приємно. (Мене вже давно ніхто не лупцював). По-перше, я повернулася занадто пізно (о 9-ій вечора), а по-друге, я зламала підбори на своїх черевичках, якими мене і гамселили по голові.<o:p></o:p>
Ще мені прокричали, що я ****, шалава і дебілка. Я героїчно трималася, опиняючись у різних кутках кімнати, а коли мене лишили наодинці із собою, я відвернулася і заплакала. Мене не переповняє ненависть, просто я захотіла їхньої смерті: автокатастрофа або авіа-... Дівчино, візьми ніж і випусти їм кишки, вони ніколи не дадуть тобі спокою. Ти будеш вічно кріпачкою, доки смерть не розлучить вас. Ніж, кишки, ага, легко вам казати, а хто їм буде в очі дивитись, перерізуючи горлянку? Я? Ні, по-перше, вони невмирущі, як Термінатор, а по-друге, якщо помруть – відразу воскреснуть, щоб унеможливити моє існування. Ох же і весело буде! <o:p></o:p>
Я пішла на кухню повечеряти, по дорозі мене наздоганяє материн крик. Вона волає, що я не фіга не роблю, що я – ніщо і невдаха, найбільше розчарування у її житті, і що у мене величезна дупа, яка у двері не пролізе. Щоб показати їй, що я все роблю, повечерявши, я показово мию посуд, за собою і за ними. Я відразу впізнаю чашку, з якої татко сьорбав свій чайок: чашка брудна, як всередині, так і зовні. Я обурена, в мене зараз почнеться кататонія. Нехай би в мене замість волосся, на голові вирували отруйні чорні змії – от така я зла зараз.<o:p></o:p>
<o:p> </o:p>
18 років. Останнім часом я стала дуже схожа на повію. Ззовні. Справа в тім, що я не так давно підстриглася і стала набагато гарнішою, в мене з’явилися шанувальники: ****¹ захотів зі мною стосунків, а одружений Стас Волязловський, як побачив мене отаку – кожні 20 хвилин казав, яка я красуня, і останніми його словами в той день були: „Тепер ти станеш моєю новою еротичною фантазією, новою темою моїх нічних полюцій.” – ось так. Доречі, це перша цитата у моїх записах, що свідчить про правдивість моїх слів. Так от (я трошки відхилилася від теми), за моїми уявленнями, раніше повії, щоб носити перуки, підстригали волосся. Схожість підтвердилася після того, як, перебуваючи вдома у моєї подружки Маші, я приміряла одну перуку. Шкода, що вона була не зеленого або рудого кольору. А взагалі, я не про це хотіла сьогодні написати. Ніяк не можу відмовитись від підозри, що пишу це не для себе, а для когось. Навіщо я так висловлююсь, навіщо коми ставлю, тире? (Ні, те, що я там поставила – знак питання). Боже, я заплуталася. Виручай. <o:p></o:p>
<o:p> </o:p>
Ті ж 18. <o:p></o:p>
Ну і як це було? <o:p></o:p>
Це було чудово, неймовірно! Моя душа кричить і виграє усіма кольорами веселки. Я бачила зорі і салюти зі знаків оклику!!!! <o:p></o:p>
В принципі, – так і є… Але, коли це відбувається вперше, то все якось стрімко проскакує повз тебе, як у рекламі кока-коли. „свято наближається, свято наближається”, і раптом „прррррррррррр” – свято віддаляється… свято віддаляється… Наче без твоєї участі. А якщо відповідь є обов’язковою, то я офіційно повідомляю: „Перший секс, як перший сніг, розумієте?”, або, ще краще згадайте, як по Діскавері показували яку-небудь змію, що оце саме зараз ковтає щось здоровезне, демонструючи приголомшливі можливості своєї пащі, м’язів, шкіри, так і я – сама еластичність (по швах не тріскаюсь, луска не сиплеться). <o:p></o:p>
Негатив: <o:p></o:p>

• Іван Плющ поставив колись комусь досить доречне, хоча і риторичне питання – „куди його пхать, як воно нікуди не лізе?” – Я приєднуюсь до думки цього гречного чоловіка.<o:p></o:p>
• От мені цікаво, куди дивитися під час акту кохання? – в стелю? в очі? у вікно? може їх закрити?.., але так взагалі не цікаво<o:p></o:p>

Позитив:<o:p></o:p>
****² мене підбадьорював, носив мене щокімнати, надаючи мені самій право обирати лігво для злягання, і роздягав мене так, як сирота розгортає перший свій різдвяний подарунок у новій сім’ї.<o:p></o:p>
<o:p> </o:p>

Вам подобається те, що ви робите?<o:p></o:p>
А тобі?<o:p></o:p>
Мабуть так.<o:p></o:p>
А ти любиш те, що тобі подобається?<o:p></o:p>
Мої пальці, щойно вилізли звідти, звідки вони могли здобути цей смішний запах оселедця. (Риба чомусь в тобі майже не перетравлюється).<o:p></o:p>
„Без зайвих питань” – найсприятливіший для мене твій вираз очей, дозвіл, винагорода, втішний приз.<o:p></o:p>
Приз глядацьких симпатій. <o:p></o:p>
Знаєш, нам треба інсценувати сварку, або робити, навпаки, вигляд, що всім здалося.<o:p></o:p>
Ми ж бо робили вигляд, що всім байдуже.<o:p></o:p>
Ти лишаєшся вся така „Без питань”, слово „зайвих” – зайве, і ніколи не дивишся мені в яке-небудь одне око, щоб не образилося інше (непомічене).<o:p></o:p>
Дивитися між очей мені, можеш лише ти, інакше б я не могла розглядати тебе.<o:p></o:p>
І як кандидата теж.<o:p></o:p>
Сьогодні я буду „сонечком”, але втричі рідше ніж улітку: всім „здалося”, всім „байдуже”, і кожен дивиться мені тільки в якесь одне око.<o:p></o:p>
<!--[if !supportLists]-->–<!--[endif]-->Сонечко! <o:p></o:p>
<!--[if !supportLists]-->–<!--[endif]-->Сонце-це-ти?<o:p></o:p>
<!--[if !supportLists]-->–<!--[endif]-->Сонечко, ти –...<o:p></o:p>
Я сідаю за комп (нещодавно мене зґвалтували, навчивши ним користуватися) і починаю дитячу казочку: <o:p></o:p>
„Сонечко сідає за обрій, <o:p></o:p>
а пташечка летить увирій.<o:p></o:p>
Скільки років п’яному їжачку?”<o:p></o:p>
<o:p> </o:p>

http://creative.norma4.ks.ua/index.p...=241&Itemid=63 - c фото )

Кнопа - это не проза..это мысли вслух..очень удачное эссе)))..ты - профессионал?))) где работаешь?))
все гармонично - и текст.. и фото так дополняют его..а вот иконы и эта стена с зеленым окном - такое настроение в себе несут..и эта ветка сирени на фоне развалин..
ты просто умничка.

Эйс
 

Витя понимал – этот мяч нельзя проиграть. Шестой брейк-пойнт не упустят, и победа достанется не ему. Снова не ему. Это злило и раздражало донемогу. Опять счет 3-5 и он опять не удержит гейм на своей подаче.
ПРОКЛЯТЬЕ!
Нужно выполнить первую подачу. Плоскую. Сильную. В угол. Эйсом. Чтоб наверняка.
Но как это сделать?
За весь гейм он подал всего одну. И ту по центру, не очень сильную. Не на вылет. Далеко не на вылет.
Противник, ухмыляясь, стоял в двух шагах от линии подач. Самоуверенная скотина. Чувствует, что это конец. Он знает, что я облажаюсь. Я всегда это делаю. И потому не переживает. А чего переживать? Я б на его месте тоже не переживал.
Не сдаваться!! Еще в запасе есть розыгрыш. Надо бороться. Надо. Вот только выйдет ли?
Засунув в карман второй мяч, он обреченно побрел к задней линии. Занял позицию. Стараясь успокоиться, начал набивать мячом об пол.
ЧЕЕЕЕРТ!
Мяч предательски скакнул мимо руки и попрыгал в сторону. Вите пришлось за ним сделать пару шагов и наклониться, чтобы поймать дьявольское ядро. Со лба на глаз покатилась капля пота. Левый кроссовок вдруг стал неудобным.
Да чтож такое?!!!
Это провал. Исход ясен. Доиграю уже как выйдет.
<?xml:namespace prefix = o ns = "urn:schemas-microsoft-com:office:office" /><o:p></o:p>
Авотфиииииик!!!!!
Голову пронзила мысль – ЧЕРТА С ДВА! Я СДЕЛАЮ ЭТО!!
Руки вдруг налились силой, уверенность мягко разлилась по телу. По лицу пробежала хитрая усмешка.
Снова на позиции. Теперь уже не загнанный и неуверенный. Нет. Спокойный и убежденный.
Противник стоит с удивленной рожей. Метаморфозы в Вите ему явно не нравятся. Они его пугают.
АГА!! Дрейфишь! Думал все?
<o:p></o:p>
Раскачка корпуса, идеальный подброс мяча. Тело на мгновение застыло перед выбросом, абсолютно расслабленное. Кажется, дунь сейчас ветерок, и он унесет его за пару километров.
И взрыв. Выйдя из состояния покоя, его тело рвануло вперед в едином порыве. Все мышцы взорвались сотней сверхновых.
Соприкоснувшись с центром ракетки, мяч пулей вылетает в направлении квадрата подач. Спустя секунду, он опустился точно в перекрестие линии подачи с центральной, и, не теряя скорости, умчался дальше.
Противник даже не дернулся. Только слегка повернул голову. Его глаза застыли в изумлении, словно ощупывая это перекрестие. Каждый его миллиметр. Как будто от этого зависело понимание того, что произошло.
- Ровно! – крикнул Витя, выводя соперника из состояния ступора.

Борьба продолжается.

Может, в будущем с вами поделюсь своими примитивными фентези )))

Значит так. Рассказ не мой, он моей подруги. Она тоже почти форумчанка, но у неё пока что нет сети, но форум читает постоянно)) Попросила меня напечатать этот рассказик здесь. Оцените, пожалуйста.


Я слушала её затаив дыхание. Одна моя фраза могла её просто разбить. Она сидела на моей кровати, захлёбываясь слезами. Я не могла её успокоить и попросила рассказать что случилось. Мы давно уже были подругами, и делились всем. Итак она начала свой рассказ.
"Мы сидели с Антоном и его друзьями. Было пиво, музыка, нормальная компания, всем было весело. Он говорил, что любит меня. Мы целовались. Нам было хорошо вместе..."- каждая её фраза прерывалась вздохом и всхлипом. Она продолжала дальше.
"Был вечер и мы все пошли провожать до остановки девушку друга Антона. Посадили её на маршрутку и вернулись. Потом так же сидели и смеялись. Немного позже к нам подошла огромная компания, они начали разбираться с нашими парнями. С чего всё началось я не помню."- опять всхлип.
"Антон попросил нас с девченками сходить за пивом, мол все и так хорошо разберёмся. Мы встали и пошли к киоску. Меня не покидало ощущение тревоги. Я немного поторопила девушек. Когда мы возвращались я заметила двух парней с ножами в руках, они шли оттуда. Мне стало не по себе. Я побежала вперёд. И вот..."- она опять зашлась рыданиями. Я дала ей выпить воды, и она продолжила.
" Видно было что здесь была драка. Наши парни лежали на земле, кто-то был в крови, кто-то без сознания. Но среди них я не видела Антона. Что-то заставило меня обернуться. За моей спиной разворачивалась картина. Один парень держал Антона, а другой наносил удары. Я крикнула что бы они его отпустили, но они лишь усмехнулись и продолжали его бить ещё сильнее. Антон был весь в крови,
и уже еле дышал. Я заметила на земле складной нож, и взяла его в руки. Потом подошла к ним, и что-то крикнув замахнулась. Но парень который держал Антона, резко повернулся, и нож вонзился прямо в живот моему Антоше. Его тело безжизнено упало на землю. Он уже не дышал, он был мёртв. Я кричала, била его по щекам, но было поздно. Это я его убила, сама, своими руками. А мы ведь собирались
пожениться. Как мне с этим жить?"
Она закончила свою историю. Я сидела не в силах даже пошевелиться. Она молча встала и ушла, так и не сказав не слова. На следующий день я позвонила ей домой, хотела как-то её развеселить. Трубку подняла мать. -"Здравствуйте, а Иру можна?" - "Нельзя", ответила она и бросила трубку.
Мне показалось это очень странным. Через два дня я решила к ней заглянуть. Вошла в подъезд и стала подниматься на 4ый этаж. Позвонила в дверь,но мне никто не открыл. Я спустилась вниз, села на лавочку и стала её дожидаться, а вдруг куда ушла. Из подъезда вышла соседка Иры.
- Кого ждёшь?- поинтересовалась она.
- Да вот, Иришку.
Соседка перекрестилась, невнятно что-то произнесла, и повернулась ко мне.
- Ты что ещё не знаешь?
- О чём?- недоумённо произнесла я.
- Уже по-моему весь город знает. Бедная девочка. Вчера как похоронили. Сама ей скорую вызывала. Матери-то дома не было. Часов в 10 вечера, я вышла со своей собачкой погулять, поднимаю глаза, а она в белом платье на подоконнике стоит, шатается. Я и говорю, мол, что ты делаешь? А она говорит:
"Простите меня все. Незачем мне больше здесь жить! Скажите маме что я её очень сильно люблю. Простите." Закрыла глаза, и сиганула. Я побежала скорую вызывать, да матери её на роботу звонить. Выхожу на улицу, смотрю скорая стоит, вокруг люди суетятся. Я подошла ближе, смотрю лежит Ирочка. Платье на ней свадебное, кровью перепачкано. Не успела скорая. И вот вчера похоронили. Мне показалось странным то, что Ирина мама не сообщила мне о произошедшем, ведь я была её самой
лучшей подругой. Я встала с лавочки, и на ватных ногах побрела к своему дому.
Моя подруга была мертва...

a vot interesno: peren' bu sdelal takoe iz-za svoej ybitoj devywki..

СЬЮЗі, ГНОМ та іНШі
(історія одного зцілення)

камон, ми їдем на аляску
а там збудуємо фазенду
й посадим соняхи у сніг ...
Арне-Віґанд Баґанц

дійові особи

сьюзі – молода зваблива стриптизерка з потрясними формами, вбрана в помаранчове бікіні.
гном – маленький курдупль з довгою заскубленою бородою, вдягнений як попало.
першоклясниця – противне дівчисько семи років у шкільній формі, в білих гольфиках і з великими білими бантами, коліна запацані зеленкою.
омонівець-заїка – вдягнений по формі.

антураж

сцена по периметру обтягнена колючим дротом, лише в одному місці стоять ворота-детектор (такі, як в аеропортах), крізь ці ворота персонажі й потрапляють на сцену. біля воріт вартує омонівець-заїка. посеред сцени стоїть дорожний знак: синє коло з написом: “БОГ 50м”

дія

омонівець-заїка на посту; до воріт підбігає гном

гном: швидше, швидше!!! пусти мене!!! мені дуже треба!!!
омонівець-заїка: (стає йому на шляху) н-н-н-н... нароктики, зб-б-б-б... роя, г-г-г-г... острі предмети?
гном: та нічого в мене нема...

гном шмигає в омонівця під рукою й пробіга крізь ворота; ворота починають неприємно пищати; омонівець біжить слідом за гномом й кілька хвилин ганяється за ним по сцені, нарешті ловить його і тягне за шкірку назад, ворота замовкають

омонівець-заїка: п-п-п... оказуй, щ-щ-що в ки-ки-ки... шенях...
гном: (кривляється) ки-ки-ки... шенях... (витяга з кишені парабелум й віддає омонівцю) д-д-д... ивись не за-за-за... губи...
омонівець-заїка: (забира парабелум) п-п-п-п... роходь...

гном проходить, цього разу ворота мовчать, гном сідає на підлогу, спершися спиною на знак “БОГ 50м” і щось собі міркує; до воріт підходить сьюзі

омонівець-заїка: (здивовано оглядає її помаранчове бікіні) н-н-н-н... наркотики, з-з-з-з-з-з... з-з-з-з-з-з... з-з-з-з-з-з-з-з... (розпачливо махає рукою) п-п-п-п... п-п-п-роходь...
сьюзі: мерсі... (входить на сцену й заклопотано роззирається навсібіч) о-ля-ля... (підходячи до гнома) тут не зайнято???
гном: (обертається до неї) ні фіга собі...
сьюзі: як-як?
гном: що-що?
сьюзі: можна тут біля вас посидіти?
гном: так, прошу, тільки я злий сьогодні...
сьюзі: (сідає теж спираючися на знак спиною, так що тепер гном і вона сидять спина до спини) а що таке?
гном: заїка парабелум забрав...

несподівано крізь ворота на сцену влітає першоклясниця на іржавому рипучому самокаті; ворота починають пищати, омонівець зривається бігти за правопорушницею; першоклясниця несамовито їздить довкола знака “БОГ 50м”, намагаючись розвинути гіпершвидкість; несподівано кермо її самоката вивертається й вона з гуркотом летить шкереберть, задравши ноги

першоклясниця: (полежавши кілька секунд, задоволено) ф-у-у-у-х, накаталася!

нарешті підбігає захеканий омонівець-заїка, під одну руку бере першоклясницю, під іншу самокат й викида їх за ворота

гном: я щось знаю про пінгвінів, але не скажу...
сьюзі: ну скажіть!!!
гном: не скажу!!!
сьюзі: ну скажіть, будь-ласочка!!!
гном: а що мені за це буде?
сьюзі: (якусь мить думає) я попрошу заїку, щоби він віддав парабелум...
гном: ок... (робить велику багатозначну паузу) пінгвіни, сьюзі, це насправді не пінгвіни – а янголи!!!
сьюзі: (здивовано) звідки ви знаєте моє ім’я?
гном: не скажу!!!
сьюзі: ну скажіть, будь-ласочка!!!
гном: а що мені за це буде?
сьюзі: (не думаючи ні секунди) стриптиз, але пізніше...
гном: от коли станцюєш, тоді й скажу...
сьюзі: (здвигає плечима) ну добре, а з чого ви взяли, що пінгвіни – це янголи?
гном: у них там на небі демографічний вибух! знаєш, що таке демографічний вибух?
сьюзі: це вибух, відповідальність за який на себе взяла терористична організація демографів!
гном: ну да, щось тіпа цього...
сьюзі: і що?
гном: і через цей вибух їм там більше ніде жити, тому вони тікають на землю...
сьюзі: а при чому тут пінгвіни?
гном: (повчально) і вселяються в пінгвінів...
сьюзі: ну а чого саме в пінгвінів?
гном: а в кого б ти вселялася на їх місці?
сьюзі: (трохи поміркувавши) у ведмедиків, у маленьких ведмедиків!
гном: дурепа! у маленьких ведмедиків – великі проблеми...
сьюзі: (задумано) да?
гном: да!
сьюзі: а в пінгвінів?
гном: а в пінгвінів нема проблем!!!

по цих словах у ворота знову вривається першоклясниця на самокаті; повторюється те, що й першого разу, потім омонівець підбарає її і знову викидає за ворота разом з рипучим самокатом

сьюзі: (починає схлипувати й по її щоках біжать сльози) це несправедливо...
гном: що? що несправедливо?
сьюзі: (сильно схлипуючи) бачили пінгвінів у зоопарку?
гном: бачив і що?
сьюзі: це теж янголи?
гном: теж!
сьюзі: але ж янголів не можна тримати за ґратами... (гірко плаче)
гном: заспокойся, чого ти, дурненька? їх там годують...
сьюзі: не заспокоюся!!! (ще дужче плаче)
гном: ну будь-ласочка!
сьюзі: а що мені за це буде?
гном: от я тобі зараз скажу, звідки я дізнався твоє ім’я...
сьюзі: (схлипуючи) кажи...
гном: (придумує на ходу) я... я... мені... це... короче...
сьюзі: (раптово) мовчи... не говори нічого...
гном: чому?
сьюзі: це й так був найкращий день у моєму житті, я більше нічого не хочу...

сьюзі встає і починає рухатися довкола знаку “БОГ 50м” немов довкола шеста, вона виконує потрясний стриптиз без музики, вона рухається просто шалено й заводить усю чоловічу частину зали, а жіночу примушує червоніти й неспокійно йорзати по кріслах, наприкінці свого танцю вона повертається до зали й почина гратися своїми помаранчовими стрінґами, то повільно стягуючи їх, то знову вдягаючи; гном відповзає до колючого дроту й з захватом все те споглядає

гном: (важко дихаючи) відпочатку була мова про шерше ля фам... (починає марити) дощ, врятуй мене, врятуй... а потім виростуть соняхи... я теж щасливий...

по цих словах першоклясниця втретє вривається в ворота; цього разу омонівець вже не наздганя її, він психонувши дістає гномів парабелум й майже не цілячись стріляє в противне дівчисько; те, картинно змахнувши руками й зойкнувши, падає додолу, самокат ще якусь мить їде по інерції й сумно висне на колючому дроті

гном: він убив її...
сьюзі: він її вбив...
гном: на смерть...
сьюзі: (погоджується) на смерть...

парабелум випада омонівцю з рук, він хапається за голову, рве волосся, підбігає до першоклясниці й стає перед нею на коліна, безсило опустивши руки

сьюзі: а хтось би мріяв заціловувати кожен сантиметр її тіла, якби вона виросла...
гном: а, може, вона б стала водійкою трамвая, бачиш як вона любила свій самокат???
сьюзі: або місіонеркою в сибіру – несла б добро усім!
гном: або медсестрою в вендиспансері... лікувала б студентів...
сьюзі: або грала б у футбол...
гном: (заперечливо) жіночий футбол – це огидно...
першоклясниця: (раптово зривається з підлоги) бе-бе-бе-бе-бе... (корчить омонівцю страшні рожі)
омонівець-заїка: (перелякано хапається за серце) ****, засранка мала, а шоб тебе блядь!!!!! (починає посміхатися й по його щоках течуть сльози...)

завіса

(Сашко УШКАЛОВ)

история неплохая,хотя главную героиню осуждаю.это был не последний её парень. хотя они и собираись пожениться.

но описано красиво.

Небо темнело молнии прорезали иво она зашла в пещеру спрятавшись от дождя .
И тут она услышала шаги которые медленно подкрадывались к ней не успев она повернуться почуствовала как мечь пронзил ее тело со спины и она истекает кровью к ней нагнулась тень она поняла это был nokakito..
Так как она была демоном она умела возрождаться ...Сперва она пила кровь крыс и других животных которых она находила в пещере для полного обновления сил .. Пробыла она в пещере с месяц . солнца Так как она давно не видела солнца ее глаза привыкли к темноте . Она видела прекрасно и слышала малейший шелест в пещере . Обновив свои силы она вышла уже с другой стороны пещеры там был дикий лес обросший папоротником .. Она увидела утренние солнце которого она не видела так долго . И мечтала в сырости
пригреться к иво теплым лучам ... Небо было ярко синим в котором прорезались огненные лучи солнца . ЕЕ ждал большой путь через лес в поисках nokakito. Што б совершить свою месть ... Но пока ей надо было найти пророка . Который жил в лесу на окраине от реки ...
В диком лесу при свете луне она шла и падала в болота выкарабкавшись шла сново.. И тут пошол дождь ..Сев под большое дерево укрылась от него до самого утра ....Пока утренняя заря не осветила ночное небо ...Когда она пришла окозалось што пророк уже давно умер ...
В доме пророка умершего она нашла много свитков заклинаний и волшебных вещей ..Которые она взяла с собой положив кожаную сумку . Ей надо было идти к друиду .Только он знал тот древний рукопись по которому можно было ей обрести не сровненную силу ...
На вторую сутку она встретила по пути оборотня ..Он искал новую жертву .
Так как не неподалеку была деревня .Он сперва хотел наброситься но посмотрев в глаза takashila он быстро ушел поняв што от нее ждет иму только смерть ...
На третью сутку она встретила лешего который ее сопровождал до друида ...
И тут появилась пещера через которую шли молнии кобуто в стене вода
через которую можно было пройти в иной мир . Мир друидов ....
Не большой дом в котором жил друид был опутан зеленью .Друид помог takashila только с одним условием не использовать эту силу против лесных жителей ...
И зеленая кровь оживляет ее
только сердце стучит уже не ее ...
Она осталась на девять дней што б обновить свои силы у друидов ...Пробыв в мире друидов takashila пошла дальше по лесу . В город там по словам лешего родился дракон за городом были большие горы в которых была пещера ...
Она пошла в город . В городе к ней подошел кузнец попросив ее ..
Передать мечь nokakito..Она зверски улыбнувшись и сказала -прекрасно я вот к нему и иду
мечь иму не сровнено понравиться и понадобиться тоже.. С диким хохотом она пошла мыться в реку .ЕЕ тело сново блестело, зеленые глаза воспламенились огнем .Она оделась и пошла к давнему знакомому . Это был орк с которым она вместе воевала против гномов и эльфов которые восстали против них .
В то время орк Зер (звали иво ) точил топор .Увидел ее он ее обнял и попросил остаться на вечер намекая на то што у него севодня была охота и есть мясо хоббитов .Takashila с радостью согласилась так как она их не ела уже давно ...
P.S.надеюсь придумаю и дальше историю ...

ну ты мозг!!!!!! ничего себе, здорово пишешь.

Со стороны аматора =) сказал бы что очень много тавтологии, скудный, однообразный, затасканый сюжет. Марья, зря хвалишь.
З.Ы. Прошу без обид так как здоровая критика должна лишь подстегнуть к стараниям.
З.Ы.Ы. Надеюсь, в пост Марьи не был саркастическим)

Неосилил... Даже бредом назвать трудно. Чаще бред интереснее..

З.ы. Большая просьба. Когда я умру отделить мою голову от тела, а на ее место пересадить молодой качан капусты броколли. Всем спасибо.

Последние минуты перед боем. Я судорожно сжимаю автомат в руках. Странно, но все вокруг молчат и слышно лишь тишину. И эта тишина оглушает тебя, как взрыв снаряда. Она пробирается вовнутрь, разливается по всему телу и будто разрывает тебя на мелкие части. И только изредка слышно, как тяжелое дыхание, учащаясь, пробивает эту нагнетающую тишину, словно луч света пробивает густой утренний туман.
Но что это? Какое-то странное ощущение. Я никогда ранее не чувствовал ничего подобного. Что это может быть? Страх? Нет, это не страх… Я не боюсь умереть… Потому что я уже мертв. Я умер еще тогда, когда впервые ринулся в бой. Тогда, когда я лежал в траве, а меня окружали взрывы, стрельба, крики раненных и умирающих солдат. Тогда, когда мой лучший друг, друг, с которым я провел всю свою жизнь, умер у меня на руках. Мне все еще по ночам сниться его лицо, искаженное болью… Как и лица других боевых товарищей, которым уже не суждено увидеть ни родной дом, ни родную мать…
А может это жажда… крови? Предвкушение битвы, где я смогу вдоволь насладиться кровью убитых солдат… Нет, не то… Это что-то совсем другое, чего никогда ранее я не чувствовал… Я знаю что это… Это беспокойство! Сегодня что-то должно случиться! Я уже совсем забыл это чувство… Оно умерло во мне так же, как и я сам…
И снова тишина. Как только я перестаю думать, она обволакивает меня своими щупальцами, всецело поглощает изнутри. Но вот какой-то звук разрывает пелену, окутывающую меня. Я прислушиваюсь: нет, это не мое дыхание, это слова. Слова давно забытой мною молитвы. Молодой солдат, которому впервые суждено сегодня отправиться в бой просит Господа помочь ему, сохранить его… Напрасно он тратит, возможно, последние минуты на молитву. Бога нет, я точно это знаю. Если он есть, почему позволяет, чтобы нас убивали на этой проклятой войне? Я давно потерял веру, не только в Бога, но и во все остальное. Я верю только в себя, и в свои силы…
И вот, словно из глубокого колодца, я слышу голос нашего комбата. Пора, пора отправляться в этот… АД. Я с трудом выбираюсь из окопа. Что-то не пускает меня, толкает назад и велит остаться в спасительной траншее. Но другая частичка кричит: «В бой! В бой!». И я бросаюсь вперед, в самое пекло… Я абсолютно ничего не чувствую: ни усталости, ни боли и лишь какой-то невообразимый прилив сил и эмоций толкает сопротивляющееся тело вперед, к победе, которую, возможно, мне никогда не суждено увидеть…
Внезапно обжигающий удар отбрасывает меня назад и валит на землю. Невидимый огонь вспыхнул в моей груди и моментально наполнил все тело. Перед глазами лишь чистое, голубое небо. Солнца нет, его большой золотой круг только на половину выглянул из-за леса. Как бы я еще раз хотел увидеть эти слепящие лучи света. Теплая струйка сбегает по моей грязной щеке, становиться все труднее дышать… И в голове промелькнула последняя мысль: «Неужели это конец…»

красиво.. пафосно.. но в хорошем смысле этого слова.. то есть с эмоциямИ, ярко и резко ощутимо... дает почувствовать то о чем написано в своей душе...
=)

Напиши книгу я тоже буду критиковать
однообразный я только начала писать это не значит што он будет весь такой
Ты хоть раз видел художника или писателя у которого тексты или картины не были однотипными ?
Возможно другим понравился мой топ миро зрение не может быть у всех одинаковое
или это просто некая скрытая твоя зависть ...